Степан Галело: "Кредо життя — торжество справедливості"

 Степан Миколайович Галело вже довгий час на заслуженому відпочинку. В органах прокуратури Рівненської області працював на різних посадах у 1970-1998 роках. Нагороджений медаллю "20 років перемоги у Великій Вітчизняній війні" та знаком "Ветеран прокуратури України" та іншими нагородами. В спогадах його дитинства — післявоєнні роки руйнації та становлення, юності — суворі будні Далекого Сходу, зрілості — нелегка, але почесна праця в органах прокуратури Рівненщини.

День Перемоги — відлік врятованого життя
Народився Степан Миколайович 27 грудня 1942 року у с.Замх, що на Холмщині (нині це територія Польщі). Після звільнення краю від німецьких окупантів українців із цієї території депортували до Радянської України.

galeloМій батько Микола Пилипович з делегацією їздив в Київ на прийом до тодішнього секретаря ЦК Компартії України Микити Хрущова з питання переселення. Останній запевнив, що цей процес буде проводитися відповідно договору між Україною і Польщею,і усіх переселенців забезпечать будинками та всім необхідним, — переповідає історію, розказану батьками, Степан Миколайович. — І ось 28 листопада 1944 року на подвір'ї в с.Замх Білгорайського повіту стояли війт, представник гмінни та підганяли, аби ми скоріше вантажили своє майно на підводу. На одну підводу мали поміститися батько, мати Ганна Степанівна, тітка Олександра Пилипівна, бабуся, мої старші брат Іван, якому було 9 років, та сестра Марія (4 роки) і я (не було тоді ще й 2 років). Ми змогли взяти тільки трохи харчів, одяг і постіль. Нас відвезли на станцію Любачів (місто в південно-східній Польщі - прим. авт.), звідки потягом ми мали поїхати на Україну. Але сталося так, що на станції ніхто не знав, коли прибуде такий потяг…

Прожили на згаданій уже станції ми всю зиму — без теплого одягу та даху над головою. 2 березня 1945 року нарешті приїхав довгоочікуваний потяг, а вже 8 березня ми приїхали на станцію Токмак Запорізької області, звідки нас розвезли по селах та хуторах. Наша сім'я опинилася на хуторі Форштвод (колишнє німецьке поселення). В напіврозваленій хаті нам довелося виживати. І хоча батьки працювали у місцевому колгоспі, але грошей їм не платили, харчів не давали,. Жили лише з того, що обмінювали залишки речей на продукти.

Одного травневого сонячного дня батьки з сусідами поїхали підводою в Токмак, щоб у знайомих виміняти харчів. Мене взяли з собою. Там по радіо вони почули, що фашистська Німеччина переможена і війна закінчилася.

Пам'ятаю, як раділи люди! Чоловіки швидко збили з дощок столи і лавки, а жінки несли з дому хто що може, — хто шматок хліба, хто рибу, хто картоплю. Величезний стіл накрили на лузі поблизу селища. І почалося свято…

Було це 9-го травня 1945 року. Це перша подія, яку я так яскраво запам'ятав у своєму житті. Може тому, що тоді вперше пощастило покуштувати цукор. Грудку темно-сірого кольору дав мені якийсь поранений солдат. Я довгий час думав, що цукор таким і має бути. Але зараз знаю, що він був просто брудний. Цей смак я запам'ятав на все життя, нічого кращого до тих пір я не куштував…

Для того, аби перевірити свої спогади (чи бува не надивився фільмів), Степана Галело все тягнуло у Токмак. Здійснити свою мрію йому вдалося тільки через 50 років. І яким було його здивування: він побачив ту саму вулицю, ті ж будинки, тільки трохи ззовні змінені, а на тому лузі, де святкували День Перемоги — вже височіли місцеві адміністративні будівлі виконавчої влади.

Хронічний холод та голод
Не прижилися наші люди в Запорізькій області. З настанням літа почали виїжджати в Західні Україну, поближче додому. Поїхали і ми, — згадує Степан Галело. — Приїхали в Рівне, деякий час жили в обласному центрі на вулиці Горького, але через безробіття втекли в село. Опинилися спочатку в Бегені (колись Городоцька сільська рада – прим. авт.), потім Бронниках Рівненського району. Під час війни в останньому селі місцеві партизани знищили кільканадцять німців, що купалися в ставку. За це вони спалили усі хати, а місцевих людей — розстріляли. Село перетворилося на пустку. Наша сім'я поселилася на околиці Бронників в будиночку без даху. В ньому народилася моя найменша сестра Ліда. Весною 1947 року ми переїхали в сусідню Михайлівку (село було засноване нащадками чеських емігрантів з польських земель, які у 1947 році реемігрували на історичну батьківщину, - прим. авт.). Жили дуже бідно. Рятувало те, що матері вдалося зберегти швейну машину, на якій вона шила, але найчастіше перешивала людям одяг. За це вони давали кілька картоплин або шматок хліба. Згодом почали обробляти землю, в господарстві з'явилися корова та кінь. Діти пішли у школу. Поступово наша сім'я почала відходити від хронічного холоду та голоду…

В 1956 році сім'ї Галело дали земельну ділянку в Рівному під забудову. Спочатку в обласному центрі батько Степана збудував "врем'янку", а через три роки на вулиці Нечая звів будинок зі шлаку. В 1959 році Степан Галело закінчив середню школу №7 міста Рівне. То був перший випуск цього навчального закладу. Після закінчення школи юний Степан працював на будівництві, на Рівненському заводі високовольтної апаратури. У 1962 році юнака призвали до армії, після демобілізації у 1965 році Степан поїхав на Далекий Схід. Там вступив до Далекосхідного державного університету. Був активним студентом, старостою групи, "студентським" деканом. У вільний від навчання час із товаришами розвантажували кораблі в порту. 5 січня 1968 року юнак перейшов на індивідуальний план навчання, оскільки його призначили на посаду слідчого Спаської міжрайонної прокуратури Приморського краю.

У боротьбі з несправедливістю
Змалку я не раз зустрічався з фактами несправедливості. В мене була мрія — закінчити університет, стати слідчим, а можливо й прокурором, — ділиться найсокровеннішим Степан Миколайович. — Цьому передував конкретний випадок. Під час канікул після 8-го класу я все літо працював на цегельному заводі. Мене випадково не записали у відомості на зарплату, і я не отримав грошей. Коли попросив заплатити, то бухгалтер та директор вигнали мене з кабінету. Один товариш порадив звернутися до прокурора. Я так і зробив: пішов до помічника прокурора міста. Той зателефонував керівнику заводу, а вже за кілька днів мені виплатили зарплату. Відтоді я зрозумів, що лише робота у прокуратурі дасть змогу боротися із несправедливістю…

У ті роки на Далекому Сході рівень злочинності був значно вищим, ніж, скажімо, в Україні. Адже саме там розташовувалася велика кількість виправних колоній і таборів. Переважна більшість засуджених, які звільнялися, осідала в населених пунктах Далекого Сходу і там же знову ставала на злочинний шлях. У населення було багато незареєстрованної зброї, що спричиняло поранення та вбивства. Велика кількість кримінальних справ, безкінечні виїзди на місця скоєння злочинів вимагали багато зусиль.

Так було: 1969 рік – радянсько-китайський конфлікт
Із літа 1968 року різко загострилась ситуація на радянсько-китайському кордоні. Провокації з боку китайців на кордоні ставали дедалі зухвалішими і відбувалися майже щодня. Особливо напружена ситуація склалася на початку 1969 року в районі острова Даманського. Острів знаходиться посередині річки Уссурі, по якій проходив радянсько-китайський кордон. Річка Уссурі (вшир така ж, як Прип'ять – прим. авт.) впадає в Амур. Острів Даманський — шириною приблизно 70 м, довжиною біля 370 м з піщаними берегами, зарослий чагарником та декількома десятками дерев — китайці вважали своїм. На той час на острові ніхто не проживав. Перший раз китайці порівняно невеликим загоном зробили спробу заволодіти островом у січні 1969 року. Але оскільки вони здійснили свій напад вдень, то потерпіли фіаско. Вдруге китайці захопили острів у березні 1969 року. Перейшовши річку по льоду вночі, вони захопили острів і силами до одного батальйону заглибились на територію Приморського краю, трохи далі від острова Даманського. Але тоді у цьому районі проводились загальновійськові навчання, тому силами танкових частин китайці були практично знищені. Були втрати і з боку радянських військових. Цей успіх дещо заспокоїв прикордонників, і вони вважали, що китайці більше не відважаться на серйозні провокації. Прикордонні застави, в тому числі та, що знаходилася неподалік острова, не були посилені. Та згодом, навесні, вночі на човнах і плотах китайці переправилися на острів.

Бій на кордоні тривав уже другий день. У прокуратурі про це було відомо. Першочерговим стояло завдання — розібратися з ситуацією поблизу острова Даманського та доповісти у Москву. Прокурор Олексій Семенов доручив поїхати на заставу Степану Галело із начальником місцевого відділу КДБ.

Десь близько дев'ятої години ранку наступного дня ми прибули на заставу. Застава стояла в тайзі, звідки острів проглядався добре. Йшла перестрілка. Мені довелося взяти участь у цьому бою, — розповідає Степан Галело. — Сержант Бабанський, який керувавав операцією, визначив позицію для мене, дав автомат із трьома магазинами патронів і поставив завдання — при спробі китайців перепливати на наш берег стріляти, але при цьому берегти патрони. Стріляючи по китайцях, я виявив себе і потрапив під обстріл. Залишився практично неушкодженим тільки завдяки деревам, за якими сховався, тому отримав лише кілька осколкових ран.

На місце події прибули автомашини з установками "Град" та військовий ГАЗик із представниками командування. Саме в цей час китайці зі своїми захисними плотиками масово почали переправлятись на радянський берег. Прибулі військові розвернули бойові автомашини і, зробивши кільканадцять залпів з установок "Град", повністю очистили від китайців і річку, й острів, і протилежний китайський берег. Втрати китайців були значними.

З особового складу застави неушкодженими залишалась третина бійців. Інші — або загинули, або були пораненими…

Особлива інтуїція на злочинців
Чимало складних кримінальних справ розслідував Степан Миколайович у Приморському galкраї. Але в березні 1970 року йому довелося звільнитися з роботи та переїхати до Рівного. Через деякий час після приїзду Степана Миколайовича запросили на роботу до прокуратури Рівненської області, де він пропрацював до 1998 року.

У прокуратурі області Степан Галело працював на різних посадах: був заступником начальника слідчого відділу, начальником відділу загального нагляду, прокурором Рівненського району. Та найдовше, із 1983 по 1997, він обіймав посаду прокурора м. Рівне.

За період роботи на Рівненщині Степан Миколайович організовував і провів чимало перевірок із дотримання законності на підприємствах та в установах, які закінчувались вжиттям заходів прокурорського реагування, порушенням кримінальних справ і притягненням винних осіб до відповідальності.

galik1Степан Галело виявив факти з розкрадання майна і коштів в особливо великих розмірах на Рівненському льонокомбінаті, у системі споживчої кооперації, державної торгівлі та на інших підприємствах. Для нього не було недоторканних осіб, адже були заарештовані й засуджені до великих термінів ув'язнення за скоєні злочини директор фірми "Взуття", заступник директора універсальної бази "Облспоживспілки", директор Шпанівського цукрового заводу та багато інших посадовців.

Важливо, що за всю кар'єру слідчого і прокурора Степан Миколайович не допустив жодного випадку незаконного арешту.

З перших років роботи в органах прокуратури у мене виробилася особлива інтуїція на злочинців, яка ніколи не підводила і дуже часто допомагала у розкритті тяжких злочинів, — констатує Степан Миколайович. — Десь наприкінці вісімдесятих років трапився такий випадок. У вечірній час у пивному барі, що на проспекті Миру в Рівному, вбили двох чоловіків, а третього — важко поранили. Очевидців злочину не було, злочинець із місця пригоди зник. Загиблих знайшли відвідувачі бару. Будучи тоді прокурором міста Рівне, я інтуїтивно встановив убивцю. Ним виявився раніше судимий відомий кримінальний авторитет Мимохід. Завдяки зібраним згодом речовим й іншим доказам його вина була повністю доведена, і Мимохід був засуджений до вищої міри покарання — смертної кари.

Напередодні свята усіх адмінпорушників — звільнити
Володіючи високою професійною грамотністю, вдумливим та справедливим підходом під час вирішення різноманітних прокурорських питань, іноді Степан Миколайович Галело приймав неординарні рішення (звісно, в рамках закону), за що нерідко йому перепадало від начальства. Цей випадок стався ще в радянські часи. Прокурори міст і районів отримали лист із завданням перевірити особисто перед першотравневими святами в ізоляторах тимчасового утримання законність утримання затриманих та заарештованих. Особливу увагу наказали звернути на заарештованих за адміністративними справами. Вказувалося також на необхідність звільнення заарештованих за адміністративними справами, які утримуються без достатніх підстав.

Тим часом під час перевірки в одній із камер Рівненського міського відділу внутрішніх справ до прокурора звернувся із заявою заарештований за дрібне хуліганство чоловік із проханням звільнити його, оскільки йому необхідно відвезти до пологового будинку дружину, а вдома нікого, крім двох маленьких дітей, немає. Із п'ятнадцяти діб він вже відбув покарання 10 діб. Із матеріалів випливало, що нецензурну лайку на адресу сусіда, за яку його заарештували, фактично спровокував сусід. Побачивши, що прокурор прийняв заяву, сусід по камері, що відбував покарання за непокору працівникам міліції, теж звернувся з проханням звільнити його, посилаючись на свій поганий стан здоров'я та на хворих дітей вдома, а також взяти до уваги той факт, що із десяти днів арешту він відбув уже сім, і взагалі затримали його безпідставно. Із матеріалів було видно, що підозра про правопорушення не підтвердилася, а реакція чоловіка під час затримання, коли він опирався і відірвав ґудзика працівнику міліції, була цілком природною. В інших камерах теж знаходились заарештовані з подібними дрібними історіями.

Повернувшись із перевірки, Степан Миколайович Галело вирішив звільнити всіх 19 чоловіків, які перебували у міськвідділі внутрішніх справ за адміністративні правопорушення. Сам написав декілька постанов, у яких вказував, що вищезгадані особи раніше ні до кримінальної, ні до адміністративної відповідальності не притягувались, позитивно характеризуються, посилався на сімейні обставини чи на стан здоров'я, на те, що більшу частину покарання заарештовані вже відбули й головне — свято міжнародної солідарності трудящих Перше травня вони повинні зустріти разом зі всім народом і своєю сім'єю. Доручивши помічнику за написаними особисто зразками підготовити інші постанови, Степан Миколайович підписав їх, поставив печатки і послав помічника з постановами в міліцію для виконання.

Такий перебіг справ не сподобався керівництву. Степана Галело викликав прокурор області Василь Савелійович Іванов, котрому було вже відомо про згадані постанови. Степану Миколайовичу зробили зауваження щодо непрофесійності поведінки та перевищення службових обов'язків. Але згодом його прокурор області викликав вдруге.

Повертався я в кабінет з твердою впевненістю, що зараз отримаю від прокурора області, як мінімум, догану, — згадує Степан Миколайович. — Та Василь Савелійович сказав: "А знаєте, Степане Миколайовичу, ви прийняли дуже правильне рішення. Нехай люди святкують, вони ж не злочинці. Я негайно зателефоную в міліцію, щоб виконували Ваші постанови. Святкуйте Перше травня і не переживайте!".

В ім’я торжества справедливості
Багато уваги Степан Миколайович Галело у роботі приділяв вихованню молодих спеціалістів, навчанню їх прокурорської професії. Багато його вихованців працюють у прокуратурі Рівненської області, прокуратурі України, в судах і на інших відповідальних посадах. Це — начальник відділу Генеральної прокуратури України генерал Микола Стахович Вознюк, старший слідчий з особливо важливих справ прокуратури УРСР Василь Васильович Гончарук, голова міського суду Петро Денисюк, судді М.Герасимчук, С.Дужич, прокурор м.Рівне О.Розпутний, працівники апарату прокуратури Рівненської області.

Після виходу на пенсію, з 1998 р. до 2001 р. Степан Галело працював начальником Рівненської міської виконавчої служби. Згодом викладав у Міжнародному економіко-гуманітарному університеті ім. С. Дем'янчука дисципліни "Господарське право", "Основи права"; в Державній академії керівних кадрів культури та мистецтв — "Трудове право", "Господарське право", "Адміністративне право", "Основи законодавства про культуру". Степан Миколайович працював на посаді доцента.

Нині Степан Галело — ветеран прокуратури Рівненської області.

Найбільше задоволення Степану Миколайовичу завжди приносила можливість поновити порушені права людей, коли в результаті прокурорського втручання людина отримувала квартиру, чи її поновлювали на роботі, або ж відшкодовували заподіяні їй збитки. Торжество справедливості завжди — кредо його життя. І про обраний шлях Степан Галело не шкодує.

"Рівненська правда" (26/12/2013)
Сніжана Сидорук


Використання матеріалів прокуратури Рівненської області
дозволяється лише за умови посилання на http://pro.gov.ua