Загартований часом, нескорений духом — Віктор Іванович Карпов

Десятирічний Вітя у той недільний літній день 1941 року, зрештою, як і завжди, прокинувся рано. Сонячне проміння вже давно обцілувало-обігріло личка трьох дітей — двох сестричок і братика — бадьорячи непосидющим промінням поснулу дітвору. Вітько щоранку намагався піднятися раніше за Ніну з Женею (бо ж був найстаршим), однак не поспішав вставати з ліжка: він любив спостерігати за заклопотаною матусею, яка готувала сніданок, прислухався до звуків, що долинали з вулиці: то татко порався у господарстві, час від часу вигукуючи до когось з перехожих привітне «Добридень, сусіде!». Батьки не будили дітей у вихідний, намагаючись відтягти неминучу для кожного з них життєву рутину якнайдалі, захистити від неприємностей та інших випробувань. У той ранок, 22 червня, чорна вість уже мчала до їх спокійного, навдивовижу красивого краю, де по цей день живуть працьовиті й щирі люди…

Родина колгоспників Івана та Марії Карпових мешкала у селі Михайлівка Саратовської області. Їх синові Віктору було 10, доньці Жені — 7, а Ніні, наймолодшій, — кілька місяців, коли лиха звістка прийшла до рідного села: німецько-фашистські війська вторглися до СРСР і швидкими темпами рухаються вглиб країни. Оголосили всенародну мобілізацію, в рамках якої Івана Карпова призвали до лав Радянської Армії.

Сталінградська битва, з якої почалося звільнення України від нацистів у грудні 1942 року, принесла у родину Карпових біду: помер від тяжких ран, отриманих у бою, Іван Петрович Карпов, воїн, який віддано захищав рідну землю від гітлерівської навали. І хоча справжня кількість людських смертей у цій битві невідома (за останніми даними, радянські війська втратили близько 1,15 млн. людей, з них близько 480 тисяч загинули), похоронка про смерть батька розділила Вікторове життя на «до» і «після» війни. У минулому залишились затишні дні щасливої сім’ї, попереду були невизначеність, нестача батьківського тепла, тяжкі повоєнні роки, заплакана й зморена турботами матір. Жінка, до якої Віктор Іванович, давно маючи власну родину, кілька разів у рік приїжджав за багато сотень кілометрів до останніх днів її земного життя, тулився до струджених рук, вдивлявся в сповнені радістю зустрічі неньчині очі…

Як би там не було, усвідомлення великої людської трагедії, яку несе в собі війна, з’явилося у Віктора дещо пізніше. Прийшло зі смертю батька, коли вже він, 11-річний хлопчик, став старшим чоловіком у родині, коли довелося дорослішати й допомагати матусі ростити сестер. Тільки така взаємна підтримка допомогла пережити родині Карпових тяжкі повоєнні роки, які принесли суцільну руїну, нестачу їжі, одягу, елементарних, але вкрай необхідних речей.

Та минав час, який завжди встигає взяти своє й розставити все на місця. Віктор Карпов після 9 класу вступив до Саратовського військового училища. Уже коли ніс службу у Підмосков’ї, закінчив ще й Вечірню школу, пізніше вступив на заочну форму навчання до Московського юридичного інституту, диплом про вищу освіту він отримав у 1963 році. Відтоді Віктор Карпов — працівник органів військової прокуратури — пройшов шлях від слідчого до прокурора Армії. Був на його професійному шляху й афганський Кабул: упродовж 1982-1984 років він був радником прокурора дивізії. Саме звідти військовий прокурор привіз одну з найвищих нагород СРСР — орден «Червоної Зірки». Отже, понад 20 років (із 1963 по 1985) Віктор Іванович здійснював нагляд за додержанням законів органами військового управління, військовими об’єднаннями, з’єднаннями, частинами, підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та посадовими особами Збройних сил СРСР; здійснював нагляд за виконанням законів при провадженні дізнання та попереднього слідства; розслідував злочини, вчинені військовослужбовцями, службовцями військових установ.

Відділ кримінально-судової справи військової прокуратури, де я ніс службу, налічував кількох людей, це при тім, що хтось один був у відпусті, на навчанні чи хворів, — пригадує полковник у відставці Карпов. — Однак ми встигали за тиждень вивчати справу, за потреби виїжджали на місце пригоди і, забезпечені достатнім багажем фактів, підтверджених результатами проведених перевірок, підтримували державне обвинувачення в суді. Найчастіше у військових частинах траплялися факти крадіжок зброї. Поодинокими були злочини проти особистості. Якщо ж гинули люди, то причиною цьому ставало необережне користування зброєю. В цілому ж моральні якості військовослужбовців Збройних сил СРСР були настільки високими, що в переважній більшості ті прецеденти, що зустрічалися в моїй практиці, були збігом обставин, а вчинки винних, скоріш за все, сплеском емоцій, необдуманих дій, за які кожен відповідав згідно з буквою Закону. І, звичайно, шкодував про проступки, які заплямовували не тільки його, а й Радянську Армію в цілому.

Наступний етап, не менш цікавий і професійно плідний, у житті Віктора Івановича Карпова настав у 1985 році, коли він перейшов на службу до органів прокуратури Рівненщини. Тривав він до 1999 року.

Справ було дуже багато, в тому числі й резонансних, відомих не тільки в Україні, а за її межами. Я підтримував державне обвинувачення в суді, здійснював представництво інтересів громадянина або держави в суді, нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Я завжди намагався бути максимально об’єктивним, адже за кожною конкретною справою, перш за все, людські долі, які зламати простіше всього. Важливими для мене були і до цих пір залишаються зміцнення й утвердження серед громадськості іміджу органів прокуратури, підвищення довіри до прокурорських працівників, від яких, як це не сумно, не завжди залежить рішення судді у тій чи іншій справі, — резюмував Віктор Карпов.

Найвищою нагородою й досягненням у житті для Віктора Івановича все ж залишається родина. Двічі батько, по тричі — дідусь і прадід, він з неприхованим сумом згадує нині покійну дружину Раїсу Василівну, яка впродовж багатьох років була поруч, розділяла радості, рутину буднів, постійних переїздів до місць дислокації військових частин — від Забайкалля до Рівного, тішилась чоловіковим перемогам і стійко протистояла негараздам. Подружжя виховало сина Валерія й доньку Валентину. Син, теж полковник у відставці, закінчив Іркутський державний університет і, як і батько, став військовим прокурором. Його дружина Галина з відзнакою закінчила цей же ВНЗ. Нині продовжує працювати по лінії юриспруденції. Їх донька Анюта, вже теж мама, подарувала Віктору Івановичу правнука Арсенія. Донька Віктора Карпова Валентина, педагог за освітою, виховала двох синів Івана й Романа, а ті, у свою чергу, одружившись, стали батьками. У них з’явилися діти — Настя, якій зараз 3 роки, і Кирил, на рік старший за двоюрідну сестричку, й на два — за Арсенія.

За 36 років сумлінної та наполегливої праці в органах прокуратури Віктор Іванович Карпов неодноразово заохочувався прокурором області, а також Генеральним прокурором України. У нього є й інші заохочення, ювілейні медалі, почесні грамоти, подарунки. Та які б винагороди не заслужив за час служби Віктор Іванович, він не забув ні дня, покладеного на вівтар служіння рідному народові. Навчився цінувати кожну хвилину, подаровану життям, берегти щирі й товариські стосунки з колегами, оберігати близьких від найменших негараздів, бути вірним товаришем, любити людей, навіть тих, хто став на хитку кримінальну чи корупційну стежку. А ще цей мужній, сивочоло-красивий, міцної статури чоловік, уже 68 років поспіль з болем у серці очікує одне з найбільших травневих свят — День Перемоги. Цей день з-поміж мільйонів інших радянських солдатів самовіддано наближав і його батько, який назавжди залишився зовсім молодим, 32-річним люблячим чоловіком і татусем. Віктор Іванович стримує непрохані сльози, які щоразу набігають при спогадах про нього. Щоранку, перш ніж піднятися з ліжка, полковник Карпов, тамуючи подих, як і в той далекий червневий день 1941-го, коли він був малим хлопчиськом, прислухається, чи, бува, не почуються кроки заклопотаної матері, чи не долине з вулиці оте батькове привітне до когось з перехожих «Добридень, сусіде!»…

Олена Кузменко,
прес-секретар прокурора м.Рівне


Використання матеріалів прокуратури Рівненської області
дозволяється лише за умови посилання на http://pro.gov.ua